малайзійські щоденники
Jun. 28th, 2010 09:54 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
boga4Розлінувався я за 5 днів сидіння в Куалі-Лумпур. Тому й вибирався звідти якось складно. Доїхав міським автобусом до зупинки "Бату Кейвс" і пішов уздовж дороги, очікуючи швидко дійти до виїзду з міста. Вийшло не дуже швидко. Застопив машину на локальну дистанцію, довезли мене до дороги на схід, а там двоє індусів - дальнобій і його напарник - самі зупинились. Запитали, чи є в мене гроші. Сказав, нема, повезли і так. Добрався до траси в бік потрібного мені Мерапо (пишеться "Мерапох", але остання літера, на даль, не вимовляється). А потім весь залишок дня я або їхав до найближчого населеного пункту, або йшов через цей н\п до виїзду. Запам"яталась ситуація: зупиняється один китаєць, їдемо. Говорить: я бачу, ти стоїш, починається дощ. Сподіваюсь, якщо колись я так само буду стояти під дощем, мене хтось підбере. У світі ж не лише погані люди, подумалось. Завжди треба сподіватись, що хтось тобі допоможе.
Врешті-решт, за цей день я проїхав всього 150 кілометрів (на 6 машинах). Ось такі особливості автостопу в Малайзії. Зупиняються добре, але їдуть, в основному, недалеко. Місце для ночівлі я вибрав хороше - під мостом, біля річки, джунглі шумлять, я слухаю, москіти літають - любуюся... ну і т.д.
На ранок відразу ж зупинився дальнобой, який їхав до Мерапо. Хочеш поїсти? Хочу. Зупинились біля кафе. Скільки з мене грошей? Невер майнд. Ну я ж незаперечую:).
Якби хтось, коли я ще в Україні був, сказав, що я зможу так часто рис їсти - не повірив би. А тут, в цих наших Азіях, рисові страви добре смакують. Насі горенг аям - смажений рис з куркою, насі лемак - рис з соусом.
Біля повороту на Таман Негару я вийшов. Треба було пройти 7 кілометрів, але й тут удача посміхнулась. Мотобайкер сказав "сідай". Мені трохи стрьомнувато на мотоциклах за спиною водія їздити - рюкзак-то 20 кг важить, ще кілограм 5 фототехніка. На поворотах намагаюсь балансувати, щоб не вийшло "виносу" випадково.
Таман Негара - це така величезна ділянка джунглів, дощового лісу, яка вважається заповідною. Тварюк тут різних трапляється багато - слони, тигри, тапіри, ведмеді, олені і т.п. Навіть я щось незрозуміле побачив - чи то тапір маленький, чи то мурахоїд такий великий. Працівник заповіднику, який оформлював мені "перміт" (на 1 добу - 1 ринггіт, місце в кемпінгу під намет - стільки ж), розказував "так, сюди можеш піти сам, але тут недалеко. А ось сюди - лише з гідом, 100 ринггіт на добу". Угу, угу. Добре, що він мені розказав, куди можна не піти - ось так я збігав до печерки. Ідеш, ідеш крізь джунглі, довго ідеш - і тут несподівано виникає останцева гора, наскрізь прорізана карстовими процесами. Кілька залів, кажанчики літають - непогано. Після повернення довелось залізти разом із одягом у річку, і довго там відмокати. Вечерею мене забезпечили гостинні малайці.
Наступного дня я, як це часто зі мною буває, тупив, але по обіді домовився, щоб мене підвезли троє чуваків, які в передмістя Куали-Лумпур повертались. Негативом цього всього діла виявилось потрапляння на автостанцію десь уже близько півночі. Хотілось спати, і я сів на автобус до Джохор-Бару. Якось навіть жаба дусить, що гроші на транспорт витрачаю (аж 10 баксів), коли можна було далі стопити.
Ладно, тепер я в Джохор-Бару, завтра маю на Борнео летіти.
Врешті-решт, за цей день я проїхав всього 150 кілометрів (на 6 машинах). Ось такі особливості автостопу в Малайзії. Зупиняються добре, але їдуть, в основному, недалеко. Місце для ночівлі я вибрав хороше - під мостом, біля річки, джунглі шумлять, я слухаю, москіти літають - любуюся... ну і т.д.
На ранок відразу ж зупинився дальнобой, який їхав до Мерапо. Хочеш поїсти? Хочу. Зупинились біля кафе. Скільки з мене грошей? Невер майнд. Ну я ж незаперечую:).
Якби хтось, коли я ще в Україні був, сказав, що я зможу так часто рис їсти - не повірив би. А тут, в цих наших Азіях, рисові страви добре смакують. Насі горенг аям - смажений рис з куркою, насі лемак - рис з соусом.
Біля повороту на Таман Негару я вийшов. Треба було пройти 7 кілометрів, але й тут удача посміхнулась. Мотобайкер сказав "сідай". Мені трохи стрьомнувато на мотоциклах за спиною водія їздити - рюкзак-то 20 кг важить, ще кілограм 5 фототехніка. На поворотах намагаюсь балансувати, щоб не вийшло "виносу" випадково.
Таман Негара - це така величезна ділянка джунглів, дощового лісу, яка вважається заповідною. Тварюк тут різних трапляється багато - слони, тигри, тапіри, ведмеді, олені і т.п. Навіть я щось незрозуміле побачив - чи то тапір маленький, чи то мурахоїд такий великий. Працівник заповіднику, який оформлював мені "перміт" (на 1 добу - 1 ринггіт, місце в кемпінгу під намет - стільки ж), розказував "так, сюди можеш піти сам, але тут недалеко. А ось сюди - лише з гідом, 100 ринггіт на добу". Угу, угу. Добре, що він мені розказав, куди можна не піти - ось так я збігав до печерки. Ідеш, ідеш крізь джунглі, довго ідеш - і тут несподівано виникає останцева гора, наскрізь прорізана карстовими процесами. Кілька залів, кажанчики літають - непогано. Після повернення довелось залізти разом із одягом у річку, і довго там відмокати. Вечерею мене забезпечили гостинні малайці.
Наступного дня я, як це часто зі мною буває, тупив, але по обіді домовився, щоб мене підвезли троє чуваків, які в передмістя Куали-Лумпур повертались. Негативом цього всього діла виявилось потрапляння на автостанцію десь уже близько півночі. Хотілось спати, і я сів на автобус до Джохор-Бару. Якось навіть жаба дусить, що гроші на транспорт витрачаю (аж 10 баксів), коли можна було далі стопити.
Ладно, тепер я в Джохор-Бару, завтра маю на Борнео летіти.
