Rigoberto Lopez Perez

У фільмі братів Коенів "Бартон Фінк" головного героя - драматурга, чия остання драма прославила його на весь Бродвей, запрошують підписати контракт з голлівудською студією і писати сценарії для їхніх "шедеврів" категорії "б". Як виявилося, перший сценарій мав бути про борців. Не знаючи, як взятись за незвичну для себе справу, Фінк звертається за порадою до відомого голлівудського кінодраматурга. Як виявилось, це закінчений алкаш, сценарії за якого пише його коханка під один шаблон. Головний герой таких "фільмів" в дитинстві був нещасним, потім він бореться за своє кохання, по ходу навішуючи фігурних люлєй всім поганим хлопцям. І справді, що тут складного.
Врешті-решт Бартон Фінк пише шедевральну річ, яку віддає директору студії. А той говорить, що це фігня, нема екшену, відстій повний.

На фоні коенівського фільму цікаво було подивитись на сценарій українського "блокбастеру" "Штольня". Ага, спочатку було весело й прикольно, а потім стало страшно й больно)). Агов, панове Любомир Кобильчук і Олексій Хорошко, вам в Голлівуд можна їхати, сценарій для їхніх шедеврів ви напишете без проблем)). Якщо є вільний час і бажання посміятись (ні, краще сказать - поржати), ось цей сценарій - http://www.kinokolo.ua/scripts/19/ .
Найбільше запам"яталось ось це - "Професор - середнього росту, з невеличкою рудою бородою, яка акуратно поєднана з вусами, класично одітий в коричневий вельветовий піджак і блакитну сорочку, як всі історики."

Це про фільм, який я сьогодні намагався подивитись (з перемінним успіхом) у могилянському кіноклубі.
Фільм називався, звісно, не "32 міліметри". Його назва- "Довгі проводи". Це одна з ранніх стрічок Кіри Муратової, з незрозумілих мені причин заборонена в СРСР. Ніякої політики, і навіть жорсткої соціалки. Просто відносини між людьми, складні і нелінійні. Про людей і те, якими вони бувають (втім, те, що я написав, можна про будь-який хороший фільм сказати)). Про вибір і про пожертву. Про батьків і про дітей. Про буденне і про спроби вийти за його межі.
Словом, сподобався мені фільм Кіри Муратової (раніше я пробував подивитись її ж "3 історії", але незрозуміло чому до кінця не додивився. треба буде переглянути). В кого, товариші-френди, є ще якісь фільми Муратової - пропоную записати їх мені за пиво або в обмін на щось з моєї колекції.
А до чого тут 32 міліметри?
А до того, що ідейний натхненник кіноклубу і "кінолог" пані Брюховецька перед показом розповідала, що цим показом на 32-міліметровій стрічці починається нова традиція в кіноклубі, 32 міліметри - це ідейно і т.п.
Справжньою причиною була відсутність цього фільму на ДВД або ВХС, я так зрозумів. А "ідейна" плівка весь час глючила в кіноапараті (чи то кіноапарат глючив, я не знаю). показ переривався разів п"ять під дружний сміх і оплески присутніх. vlodko за допомогою мого ліхтарика показував на стелі тінь у вигляді собаки, а в мене виникла ідея кинути гранату в вікно, через яке промінь кіноапарату проривається на екран, і де сидів горе-"механік". Згадується, як кілька років тому з таким же успіхом показували "7 самураїв" Куросави. Теж технічні негаразди. Таваріщі, ето ж нє дєло!))

вчорашній день видався вдалим на культурния впєчатлєнія. "Даха Браха" в Даху - це круто. В закритому приміщенні, коли глядачів мало (штук 40, не більше), можна відчути весь "смак" їхніх музичних експериментів з інструментами (деяких я ще ніколи не бачив - наприклад, циліндр, до якого прив"язане щось схоже на кінське волосся - коли по цьому волоссю проводять рукою, лунає звук, схожий на якийсь духовий інструмент))) і народними і не дуже мелодіями і ритмами - українські мотиви перемішані з африканськими, з "канте хондо", з хіп-хопом. А коли "Даха Браха" виступала на Шешорах, на великій сцені, я цього не оцінив. Не та атмосфера була)).
Ще вчора зацінив сучасне аргентинське кіно, Дні якого тривають у Будинку кіно. "Спадщина"/Herencia (2001, режисер - Паула Ернандес) - хороший фільм. основна сюжетна лінія - німець приїжджає у Буенос-Айрес у пошуках дівчини. як виявилось, фільм - про людей, що шукають себе.

The Wind That Shakes the Barley by Ken Loach
Кен Лоач зняв хороше кіно про боротьбу ірландців проти британських окупантів. Це історія боротьби Ірландської республіканської армії (ІРА) - історія перемог і поразок, дружби і зради, любові і ненависті. Фінальна сцена, коли один із колишніх друзів віддає наказ розстріляти іншого - сильно.
Фільм доречно порівняти з тою хрінню, яку намагаються знімати в Україні - наприклад, з фільмом "Нескорений" про Романа Шухевича. Але виходить якийсь несмачний залізобетонний націоналістичний пафос, дурне міфотворення. Всі герої тільки позитивні або негативні (аякже, є лише "лицарі" і "воріженьки")))).
А "Вітер, що колише ячмінь" - справжній фільм про таких людей, які бувають насправді - не чорно-білих, а звичайних.