Rigoberto Lopez Perez

Пайса, пайса! - кричали діти індійських вулиць, простягуючи долоню. Численні жебраки намагались вхопити за руки, побрязкували дрібними монетами в пластикових стаканчиках. Вони завжди хочуть одного і того ж, - посміхаючись, розповідав мені один добре англомовний індус у залі очікування для пасажирів першого класу на залізничному вокзалі (де я, загалом, і не мав права знаходитися, бо купував завжди значно дешевші "плацкартні" білети). Пайса = гроші. Звісно, із залу очікування "обідранців" відразу б вигнали. Жебраки ходили по вагонам sleeper-класу, де їздив я, як і більшість нормальних небагатих індусів, деякі навіть повзали по підлозі, підмітали сміття із купе (точніше, перекидували його із одного кінця вагону у інший). Майже ніхто не давав "пайса", відвертались, глузливо посміхались. Бідність затаврована, стигматизована, закріплена не лише класовими, але й "кастовими" законами- насліддям чи то феодального, чи то первісно-общинного ладу.
У бідності немає голосу, вона може говорити лише "пайса", а іноді навіть "хелоу". І чим ти можеш допомогти цим людям - не будеш же давати грошей, бо й сам маєш їх небагато, не будеш відповідати на їхні наївні і недолугі вітання, бо тоді не відчепляться із своїм "пайса", а ти відчуватимеш себе незручно. Хіба що із незворушним виглядом сидітимеш і дивитимешся у вікно.
( закони ринку - це мудрі природні закони )