Камбоджа, ч.2

[boga4]

Перед входом в Ангкор-Ват, найвідомішу пам"ятку архітектури Камбоджі.


Де тут можна спати? - запитав я.
Чувак з автоматом невизначено махнув рукою: - Пномпєня!
Я пішов у бік "пномпєні", але він мене окликнув, показавши рукою уже в інший бік. В темному, неосвітленому кафе (кілька столиків під навісом) в кутку висів гамак. Там я і ліг. Я б із радістю розклав свій намет (чудовий захист від бляцьких москітів), але вибирати не доводилось.
Чуваки виявились поліцейським блок-постом. Вони перевіряли всі машини, що їхали в Пномпень, світили ліхтариком в салон, про щось розпитували водіїв. Ще один пост, до речі, я проїхав кількома годинами раніше, коли їхав у вантажівці з коровами. Що це таке? Навряд чи якийсь "тероризм" чи інші форми повстанської активності. Червоних кхмерів давно розгромили. Радше, боротьба із звичайним, банальним криміналом. Братки, круті тачки, розборки, стрілянина, золоті "цепури" на шиї мэсних пацанів - все це, як я прочитав перед поїздкою, було нещодавно у Камбоджі, і , мабуть, зараз ще є. Ласкаво просимо в Україну а-ля 199х.
Я спостерігав за роботою поліції, але заснути ніяк не вдавалось. В гамаку, звісно, прикольно. Але без комариної сітки мудацькі летючі паразити мають можливість підлітати з усіх боків, навіть із спини. Загорнувся у спальник, але у спальнику жарко...
Заснув лише під ранок, коли в людини триває стадія найглибшого сну, і мозок перестає реагувати на дрібні подразнення, що передаються через периферійні нерви. Простіше сказати, москіти стають глибоко пофіг.
Коли прокинувся, в кафе уже сиділи і снідали місцеві камбоджійці, а поліцейські втомлено позіхали і збирались їхати додому. Блок-пости лише вночі діють. Хазяїн кафе дивився телевізор. Якесь ток-шоу. Перерва на рекламну паузу, і поміж рекламою всілякої хуйні, на екрані з"явився національний прапор і залунала голосна пафосна пісня. Не інакше як гімн. Кілька камбоджійців скорчили незадоволені міни на обличчі, а хазяїн встав і викрутив звук до мінімального рівня. Патріотичненько так.
Я дочекався, поки мене напоять кавою (ще трохи почекав, чи не запропонують їсти, але не запропонували), і вийшов на дорогу. До Пномпеня, виявляється, ще 20 кілометрів. Без проблем застопив транспортний засіб на цей завершальний відрізок шляху. Камаз із краном (сам себе завантажувати може, або сам себе підняти, як Мюнхаузен, подумав я). Я сидів у кузові, а гачок крану хитався на невеликій відстані від моєї голови. Згадався "канонічний" напис, що трапляється у нас на будівництвах - "не стой под стрелой". Я сміявся аж до самого Пномпеня. А місто було... ну, скажімо так, цікаве. Задрипані напівтрущобні будинки, магазини і автосервіси - все, як і має бути у будь-якій країні південно-східної азії, але на порядок потріпаніше. А потім машина в"їхала в центр, залишивши позаду поворот на "проспект Російської Федерації" і "русский рынок". Кажуть, назвали так не на знак якоїсь там особливої дружби. Просто російські посольщики на цьому ринку проводили "шопінг" досить часто:).
Центр Пномпеня, звісно, виглядає трохи краще, ніж стандартне камбоджійське місто.


Храмова скульптура.

Але в дечому тут все так само. Я маю на увазі мотобайкерів.
В Камбоджі працює "система оповіщення". Сповіщають один одного не про небезпеку, як було заведено в далекі середньовічні часи, зовсім ні. Повідомляється про приїзд у місто барангів.
Баранг у Камбоджі - це те ж саме, що і фаранг у Таїланді. Іноземець, тобто. Барангів у країні кхмерів розводять так само, як у нас на фермах розводять баранів. Звучить майже однаково, і не дивно, що зміст той же самий.
Варто лише машині із іноземцем з"явитись на вулиці, як за нею одразу ж біжать кілька охоплених ідеєю таксизму камбоджійців. Спочатку вони запитують у водія чи інших пасажирів: "а куди цей баранг їде?" Якщо чують відповідь, що баранг їде саме у це місто, а не далі, то починають чіплятись до самого баранга. Сер, мотобайк? Таксі, сер? Вераюгоін?
Звісно, жодному нормальному іноземцеві не сподобається таке ставлення. Шансів на успіх таксистам додає повна відсутність громадського транспорту у камбоджійських містах. Забудьте про автобуси чи маршрутки-van'и (ну і, звісно, ніяких тролейбусів, метро. Хто сказав "скайтрейн"???). Тук-туки (мотоцикл із прив"язаною коляскою. Близький родич тайського тук-тука і індійського моторікші:)), таксі і мотобайки.
Так, у цій азійській подорожі мені часто доводилось їздити на мопедах. Із важким рюкзаком за спиною, я судомно вчіплявся обома руками за спину водія і думав "...(вирізано цензурою) (вирізано цензурою) лише б не впасти, або хоча б не на великій швидкості" . Ці жахливі страждання - лише заради світлої їдеї доїхати із пункту А у пункт Б. А ще, не хочеться відмовлятись, коли тобі пропонують допомогу.
АЛЕ я ніяк не міг уявити собі, щоб не лише терпіти моральні страждання, обливаючись потом на сидінні мотобайку, а ще й платити за це гроші! Це уже схоже на атракціон. Мав я на увазі такі атракціони...


Пномпень. Небагаті жителі міста перуть свій одяг у мутних водах Меконгу.

Отже, я ще не встиг вилізти із кузова вантажівки-крану, як мене уже оточили користолюбні мотобайкери, показуючи якісь непристойні жести-натяки (крутили зап"ястями обох рук, зображаючи, вочевидь, процес керування мопедом). А потім вони придивились до мене уважніше, і відразу ж відчепились. Маєте рацію, хлопці. Навіщо вам потрібен чувак у брудних джинсах, із брудним (особливості поїздки у камазі-крані), ще й на додачу потріпаним, рюкзаком? А ще якщо він стоїть і незрозуміло із чого сміється? (як можна не сміятись, коли ситуація така кумедна?)


Пномпень. Клаптик землі біля мосту через Меконг - для когось це город.

Що робити у Пномпені? Звісно, як і в будь-якому місті: поїсти і поблукати вулицями у пошуках вдалих сюжетів для фото, на людей подивитись.
Тому я зайшов у магазин.
Тут варто зупинитись і розповісти, що собою являє економіка Камбоджі, аби не виникло здивування при вигляді цін.
В Радянському Союзі під час перебудови були валютні магазини (небагато). У Камбоджі майже всі магазини - валютні (окрім дрібних лавок і т.п.). Тобто, ціни вказані у доларах США. Більш того, долар США є основною валютою країни. Місцева валюта - ріел - вживається рідше. Якщо ціни вказані в доларах, а платити в ріелах, то крос-курс вийде зовсім наїбальський і невигідний. Здачу можуть дати як у доларах, так і у ріелах, але в останньому випадку запитають: чи можна вам дати ріели? Відчуваєш себе, як французький колоніст, який тикає тубільцям свої франки і не бажає мати справу із "брудною" місцевою валютою.
На заході Камбоджі, біля Таїланду, діє третя валюта - таїландський бат. Причому, бат також краще ходить, ніж ріел.
Приблизний курс валют. 1 ю.с. долар = 3400 ріелів, 1 таї.бат = 120 ріелів


Стандартна міська вулиця в районі центру. Пномпень.

За часів Пол Пота у Камбоджі не було зовсім ніяких грошей. Втім, щастя це людям не принесло, а багато кого просто замочили. Як відомо, сталіністсько-маоїстський варіант марксизму ніяких там "людських обличь" не мав і мати не збирався.


Замість портретів Сталіна, Мао, Пол Пота - ось ця трійця із "Народної партії Камбоджі". Світочі капіталізму:)).

Як і у нас за перебудови, колишні (перефарбовані) "червонокхмерські" номенклатурники вирішили, що будувати комунізм далі не вигідно, а тому треба будувати капіталізм. В країні провели цілий ряд неоліберальних реформ - тепер тут все платне і приватне, і освіта, і медицина, і транспорт, зате є конкуренція і вільний ринок.


Численні бідняки живуть у таких от навісах, чи ще якихось саморобних "наметах", які ставлять на незанятій землі. Багато хто живе на сміттєзвалищі, але я туди не потрапив.

Якість і доступність перших двох я не випробовував, а от із транспортом, як ми уже пересвідчились, все дуже сумно. До речі, не лише міський транспорт. Білети на міжміські автобуси треба купувати в різних офісах компаній, де продають також тури, екскурсії і т.п. непотріб. Відчуття, коли перебуваєш у подібному місці, для вільного мандрівника не порівняти ні з чим:)). Ще, до слова, в Камбоджі перестало існувати пасажирське залізничне сполучення.
Ціни в магазинах і кафе (які можна побачити, зайшовши з вулиці) зовсім не відповідають рівню життя людей. Тут може бути дорожче, ніж у досить заможному Таїланді! Навіть звичайна вода питтєва вода, півтори літри, коштує цілий долар (до 40 центів - у Таїланді). Комплексна страва у зовсім негламурному і локальному кафе в Пномпені - рис із м"ясом і шматком омлету та мікроскопічним салатиком - два долари! (щось подібне у Таїланді за долар купити можна). Стабільно дешеві, щоправда, пиво і цигарки. Розважайся, народ.


Щось продають. Пномпень.

Вочевидь, існують ціни для іноземців, місцевого "вище-середнього" класу і експатів, а окремо - зовсім інші ціни в дрібних крамницях, базарах і несимпатичних на вид точках вуличної їжі для зовсім-місцевих. Багато продавців, якщо ціни не вказані на цінниках (як в мінімаркетах), намагаються наїбати іноземця. Коли біля Ангкору, пафосно-туристичного місця, я поїв досить скромної їжі із двох страв, і мені сказали "8000 ріелів", я вигукнув "скільки???", то відразу ж, без торгу, стало 6000. А сильно торгуватись в туристичних ніхто не хоче, народ зіпсований напливом багатеньких туристів.


Показуха для туристів у Пномпені.


Діти не-бідних камбоджійців. На жаль, таких я бачив мало.

Настав час оглянути місто, і почав прогулянку, весь час відмахуючись від мотобайкерів і інших таксистів. Так, в музей мені не хочеться, ват виглядає так, як і має виглядати звичайний ват.


На фоні вата знімається сімейство.

Найцікавішим виявився міст через Меконг, з якого можна спостерігати місцеве життя. На іншому березі починається траса на Сієм-Рієп, тому я і пішов туди.


Річкове життя.


Також річкове життя.

Ще більший дестрой, пилюка, курява, трущоби. Поруч - мажорний готель і ресторан "Вашингтон". Sodom, Gomorrah, Washington D.C. Пісенька в тему, що знайшлась на моєму плеєрі.


Просто люди Пномпеня.

До виїзду з міста виявилось далеко, тому я забив далі йти і почав стопити тут. Знову одні лише платні підвози. Але я запитую у всіх "а чи можна без грошей?" і для уникнення мовних непорозумінь вивертаю назовні порожню кишеню штанів. Но лої. І ось уже я їду до найближчого великого поселення Скун у маршрутці (всі інші пасажири платять по 1 долару), мене поять пивом, годують булками пномпенської пекарні (надзвичайно смачна річ - камбоджійський хліб) і якимись солоними коричневими всередині курячими яйцями (схоже, це і є відомі "запліднені яйця". На смак навіть не зовсім гидота.) Потім, такою ж маршруткою, до розвилки між Компонгом Тям і Компонгом Тхом, ще далі - в кузові пікапа, разом із порожніми пластиковими бутлями з-під води. У Компонгу Тхом таксисти, що, як завжди, причепились до мене, зупинили мені автобус. Але довго я на ньому не проїхав, бо екіпаж автобуса не розуміє, що означає "нема грошей". Показують бумажку з цифрою "14 тисяч", заплати, ага-ага. Кажу "зупиніть автобус"! Останні дві години перед настанням темряви проїхав у пікапі, повному камбоджійців.



Де тут у вас можна переночувати? Показують на якийсь будинок. Ноу гестхаус, но хотел! Місце для мого кемпінг тент! Не розуміють, якось неприязно дивляться. Я так зрозумів, вони очікували на гроші за проїзд, і образились, їх не отримавши. Бідна країна, що ж поробиш, скільки людей змушені бути користолюбними. Попрощався, пішов шукати місце під намет. Але навколо рисові поля і все затоплено. Зупинився джип, мені запропонували їхати в Сієм-Рієп, він тепер зовсім близько, але я не знав, що там робити так пізно. Подарували мені 20 доларів, я навіть відмовитись не зміг (зазвичай я в цій подорожі відмовлявся від грошових подарунків. Хто і справді дуже хотів дати мені грошей, виявляв настійливість і мені доводилось погоджуватись, щоб не ображати людину). Пішов далі, самозастопився ще один джип. На цей раз я погодився їхати в Сієм-Рієп. Довезли до території госпіталю, сказавши, що тут можна безпечно поставити намет, дали мені ще 100 чи 120 тис. ріелів, уже забув. Ну що ж, якщо жителі Сієм-Рієпу провели сеанс благодійності, я вкладу хоча б частину цих грошей в економіку міста. Пройшов по кількох вулицях, перевірив ціни у гестхаусах, за 6 баксів знайшов кімнату з вентилятором, великим ліжком, душем і туалетом "в номері". Просили 8, виторгував. Дорогувато, але уже пізно шукати щось краще. Готель - це таке місце, де можна перепрати і висушити всі свої брудні шмотки, в цьому його найперша корисність для мандрівника (душ - теж хороша штука, звісно, у тропічному кліматі).
На ранок я орендував велосипед за 2 долари на добу і поїхав дивитись на місто.
Сієм-Рієп виявився несправжнім. Це не Камбоджа. Це якийсь прилизаний гламурний туристичний центр.


Сієм Рієп. Атракції для туристів.

Втім, варто виїхати трохи подалі від центру, і закінчуються асфальтовані вулиці, таксисти, паби, масажні салони і ресторани. Навколо "справжня" Камбоджа.
Відповідно, у Сієм-Рієпі нема на що дивитись.


Сієм Рієп. Реклама для туристів.

Зате можна поїхати в Ангкор.
Історію цього відомого архітектурного комплексу, в якому знаходяться сотні красивих храмів 11 століття, майже ні на що не схожий кхмерський стиль (киньте у мене дуріаном, якщо я помиляюсь. я не спеціаліст з архітектурних питань). Мені просто цікаво було на це подивитись, як будували свої осередки опіуму для народу давні кхмери, без естетсько-туристських виїбонів на кшталт "От Ангкор-Ват - це замічатільно, але Байон іщо лучше". Враховуючи вчорашні подарунки, я навіть готовий був заплатити 20 баксів за вхідний квиток (я ж не скнара, аби жалкувати (чужі)гроші).
Але не склалось. Мабуть, це було проявом вищої справедливості - не дати мені підтримувати цю несправедливу систему своїм грошовим вливанням. Зроблено і справді підлувато - одна ціна для місцевих, інша для іноземців. Точніше, для місцевих взагалі безкоштовно. Я пропустив дорогу до головного входу і поїхав по правій бічній дорозі. Звісно, там було КПП проти безбілетників. І вони сказали, що білети не продають, а мені треба їхати до головного входу. "Це дуже далеко, тобі потрібно взяти мотобайк із водієм". Гм, а що це таке? - запитав я, показавши на свій велосипед. А, точно. Їдь наліво, потім ще раз наліво, там і буде головний вхід.



Гаразд, дякую. Я повернув наліво і зрозумів, що потрапив на територію Ангкору без квитка.
Більшість відгуків туристів, схоже, подібні на фразу "it's amazing!"
Мій відгук: це піздєц. Причому, повний.
Архітектура красива, без сумніву.
Але що коїться біля цієї архітектури!



Дороги в Ангкорі - це конвеєр, як в цеху. По цьому конвеєру рухаються тук-туки, таксі і мотобайки, возячи туристів. Біля чергового храму вантаж вивантажують, вантаж деякий, недовгий час знаходиться на території храму, а потім його завантажують і везуть далі. Основна дорога - величезне коло. Під колеса транспорту кидаються сотні і тисячі продавців їжі і сувенірів, найчастіше - діти із навколишніх сіл. Містер, купи фігню!


Продавці фігні.

Закликають у ресторани, пропонують якісь шмотки... Сек"юріті вештається серед цього всього натовпу, вишуковуючи безбілетників, які не побажали вкласти в економіку Камбоджі 20 чи 40 (за 3 дні) доларів. Тут же пропонують "покататись на слонах". Ні, дякую. Я лише на "собаках" вмію їздити.


Багато храмів "підреставрували", щоб краще продавались. Часто зовсім невдало.

Якщо ж відійти від найбільших храмів, можна знайти менші, біля яких майже нема туристів і зовсім відсутні продавці, контролери, тук-туки і слони.



Через кілька годин я втомився від цього всього і вирішив повертатись. До того ж, мене попалив контролер біля одного із храмів. Верізйотікет? А, тікет, звісно, я залишив його ось там, а коли я заберу його ось звідти, я повернусь, бо це дуже важливо, усі туристи мають мати тікет, бла-бла-бла. Загрузивши контролера, я повернувся до свого велосипеда і швидко поїхав геть.


Ангкор-нелегал.

Не було ніякого бажання перевіряти, чи є контроль на виїзді із комплексу, а тому я вибрав шлях через рисові поля. Ось що справді варто подивитись у Камбоджі, і ніхто за це не вимагає грошей. Люди, звичайні люди, а не просякнуті духом комерції "працівники ферми по розведенню барангів".

















Наступного ранку я виселився з номеру, пройшовся кілька кілометрів в бік траси до кордону, але у процесі ходіння зрозумів, що подорож "Азія-2010" завершена. Уже нікуди не хочеться іти чи їхати. Поруч був офіс продажу автобусних квитків, і я купив за 10 баксів білет аж до Бангкоку, аби приїхати туди ще до вечора, наступний день релаксувати, а ще через день вилетіти до Москви, звідки з багатьма пересадками доїхати залізницею додому. Що я успішно і зробив.