boga4 | індійський штат Оріса

Вас вітає Національна Асамблея Харизматичних Українських Йогів.

У Бубанесвар, столицю індійського штату Орісса, я приїхав настільки рано вранці, що було ліниво прокидатись. Але сусіди по вагону, дбаючи, щоб я обов"язково потрапив у потрібне мені місто (я міг спати і далі і доїхати до кінцевої станції Пурі, у тому ж штаті), підступно мене розбудили. Ось так, напівсплячий, я вискочив на перон.

Накрапав дощ (найбільше я не люблю саме такі опади - коли небо затягує хмарами і звідти сиплеться щось дрібне), я не міг збагнути, навіщо я тут і куди треба іти. Проломився через натовп рікш і навіть не звернув на це уваги. Так, я ніби збирався прогулятись центром, глянути на озеро із всякими індуїстськими заморочками, а потім їхати в бік океану...
Сформулював пошуковий запит. Вочевидь, некоректно - ніхто не розуміє. Подумав, дістав ноут, завантажив електронний путівник, почитав, як називаються споруди в місці, куди я хотів потрапити. Уже краще.

Запитую, де тут Бінду Сагар. "Туди, але далеко, а ось рікша...". Угу, угу, до побачення. Наздоганяє мотоцикліст. У нього уже за спиною сидить один пасажир, але він пропонує підвезти і мене. Пайса най! Пофіг, сідай і без грошей.
Вчотирьох на одному мотоциклі - водій, інший індус, я і мій великий рюкзак за плечима, їдемо по мокрій дорозі, мотоцикл виписує досить круті вихиляси на поворотах. Втім, це уже не перша моя поїздка на мото в цій подорожі (див. поки ще ненаписаний звіт про Туреччину), тому навіть не дуже стрьомно.
Як тільки наближаюсь до озера, дощ закінчується і виглядає сонечко.

Бінду Сагар - це такий комплекс старовинних індуїстських храмів біля (і всередині) озера. Видовище мені подобається (здалеку).

Брамін одного із храмів запрошує зайти всередину. Для загального розвитку, мабуть, корисно іноді на щось таке подивитись. Не бігати ж по всім цим храмам, звісно.

Брамін дає мені блокнот. Запиши, хто ти і звідки. Дивлюсь, сторінка розкреслена на кілька колонок. Ім"я. Країна. Мейл-адреса. Сума пожертви на храм. Ну не йоб же ж твою мать, хитрі користолюбні служителі культу?:)) Згадую православних попів у Києві, а також, як ми колись із керівником церковного хору пили пиво на "храмопожертвенні" гроші (як він потім зізнався, а то я б і відмовився через етичні міркування. половина грошей "на реставрацію" - священику, половина - хору), стає смішно.

Іду далі, і якраз дуже в тему бачу кіоск з вуличною їжею, всілякі смажені смачні ніштяки. Поїсти тут коштує 20 рупій (менше, ніж півдолара).

Він кагбе говорить вам "дайте грошей на мій чудовий храм." Ууу, фошист!

А після сніданку зустрів нумізматів. Індійський нумізмат - це чувак, який просить у тебе "монету твоєї країни". Багато туристів - можна наколекціонувати ніфігову колекцію. А можливо, навіть потім її комусь продати:)). Даремно я не послухав порад, вичитаних в книжці Антона Кротова. Треба було набрати старих радянських монет і інших можливих "грошозамінників", а також нормальних дрібних українських грошей - і потім ще не раз мене просили такий "сувенір", причому не лише випадкові люди, але й ті позитивні персонажі, з ким я спілкувався, і навіть якось незручно було, що нічого вже нема.
Отже, я дістав якихось копійок, і тут же прибігло ще кілька бажаючих того ж самого. Ще пару копійок, і у хід пішли навіть кілька румунських монет (в мене їх залишилось багато, все одно всі довезти додому і не розгубити було б складно). Коли нумізмати почали розмножуватись в геометричній прогресії, я закінчив сеанс щедрості, нафіг-нафіг.
Через пару годин я доїхав до Конарку - це таке популярне село біля Індійського океану. Тут майже нічого купити не можна, заломлюють нереальні ціни. 8 рупій за один банан! А ю кіддінг мі? Найдешевше знайшов лише за 3. Нормальна ціна - 0.5 - 1 рупія, але навряд чи, якщо не знаєте хінді, або не попросите когось місцевого вам цих бананів купити, вдасться цієї ціни добитись.
Пішов в бік узбережжя, і тут з"явився ще один мотоцикліст. Він мене вмовив подивитись на їхній незрівнянний "Храм Сонця", для чого навіть підвіз мене туди.

Особливості індійських відомих історичних і культурних пам"яток (ось чому я нікуди всередину не заходив, та й фотографувати ззовні завжди краще). Дебільний і жадібний індійський уряд встановив такий порядок їх відвідування: для громадян Індії- 10 чи 20 рупій, для іноземців - від 100 і набагато-набагато більше, причому нема ніяких знижок для студентів чи інших пільгових категорій. От придурки. Автори подібних дискримінаційних правил достойні лише зневаги, а такі "достопрімічатєльності" краще не відвідувати із принципу, або потрапляти нелегально. В даному випадку "ціна для іноземців" становила 250 рупій. Та ви зовсім охуїли! - подумав я і обійшов "тікетний контроль" збоку, пройшовся по периметру. Звідси був гарний вид (втім, ніяких гарних кадрів я не зробив, бо нефотогігієнічно, і сонце шпарить прямо в об"єктив), тінисті дерева, на яких можна посидіти і попити води.
Обійшов з іншого боку, і зустрів ще одного нумізмата! Sic! Штат Орісса - батьківщина світової нумізматики. "У вдячність" за подаровану монету, він повів мене показати "ашрам" свого батька, місцевого йога. Відразу видно було, що "нумізмат" дуже користолюбний, але мені було справді цікаво. Старий "баба" виявися пофігістичним чуваком, якому було майже все одно - ходять до нього відвідувачі, чи не ходять. Живе він у спартанських умовах, їсть мало, насолоджується радощами старечого життя і може, навіть, досяг якогось просвітлення. Годував мене солоким рисом, якимись овочами, медом.

Синок-нумізмат же, навпаки, до матеріальних факторів існування був зовсім не байдужий, і тому агітував різних іноземців, типу мене, ходити в гості, з надією отримати "пожертву". Пропонував "ночувати у нього вдома", але я сказав, що хочу спати біля океану. "так там же нема готелів!" А мені готелі і не потрібні. Нафіга готель, якщо поруч ОКЕАН???
Повне нерозуміння із його боку. Дивуюсь і я. Індійці абсолютно не соромляться спати будь де, навіть не бідняки. В залах очікування вокзалів і аеропортів стелять покривала, тряпки і спокійно собі сплять. Що ж дивного для них, аби поставити намет на березі океану?
Прощаюсь із нумізматом, і він виявляє свою користолюбність, вимагаючи "100 рупій" за їжу і "культурну програму". Даю 30. Я у хорошому настрої. Він теж задоволений.
До океану іти довго і спекотно, поруч снують рікші, яких я посилаю подалі. Нарешті сідаю на пісок, дивлюся на хвилі, на крабів, що снують туди-сюди із нев"їбенною швидкістю.
Знайомлюсь із голандкою Керін. Закінчила університет, поїхала на півроку мандрувати. Чому наші студенти думають лише про кар"єру, іще з першого курсу???
Підходять двоє місцевих. Ось наше село, показують. Називається Чандравага. Якщо будете своїм друзям розповідати про штат Оріссу, не забудьте про нас згадати, а то всі лише про Конарк знають!
Насувається хмарка. Циклон, але невеликий, - говорять жителі Чандраваги і повертаються назад. Керін теж іде, шукати автобус у курортне місто Пурі. А я лише встигаю накритись дощовиком, як налітає вітер із дощем. Он ви які, циклони!
Увечері, коли я уже збираюсь ставити намет, приходять п"ятеро чи шестеро чоловіків із алкоголем і водичкою "на запивон" і всідаються бухати прямо за кілька метрів від мене (індуси випивають нечасть, і зазвичай роблять це у віддалених від громадських місцях). Приїхали, подумав я, коли один із них підійшов познайомитись.
Але ж це не Україна, а Індія! Ніяких проблем. Хвилин через 30 ми танцювали разом під звуки популярного у штаті Орісса шлягеру у стилі... не знаю, етно-поп якийсь. Індуси (теж жителі Чандраваги) були п"яні і веселі, але ніякої негативної фігні не вчиняли, лише позитивне "валяння дурня". Випив і я їхнього пійла - типу місцевого "віскі", розбавленого з водою. Вода не дає відчути всіх особливостей смаку напою, і це, мабуть, на краще. Фотографувати нових знайомих я не став із міркувань безпеки - показувати малознайомим нетверезим людям дорогу фототехніку якось не дуже розумно, мені здається.
Запрошували ночувати в них, але я вже налаштувався спати на березі океану, а ще невідомо, як би до появи мене разом із п"яним членом сім"ї поставились би їхні дружини чи там батьки, діти, тому я відмовився. Четверо індусів допомагали мені ставити намет - ввечері вітер якось не дуже приємно посилився, і тент виривало з рук. Прям таки анекдот. Скільки потрібно індусів, щоб поставити один намет?:)
Прощаємось, запрошували кудись там приїхати. Уже навіть не пам"ятаю. Перед сном, уже в тямряві, купаюсь в океані.
Теорія спання в наметі в Індії: потрібно закрити лише тент, а середину залишити відкритою. Повністю роздягнутись і лягти на коремат, спальником не накриватись. Інакше запаритесь зовсім.
Зранку, годин в 6, мене розбудили діти, які безцеремонно відкрили мій намет і почали щось говорити. Чекайте, я хоч труси одягну:). Подумав, що це діти вчорашніх веселих індусів, і їх послали, щоб мені щось запропонувати. Та ні, випивохи, якщо і прокинулись, то, вочеидь, потерпають від бодуна. А діти - звичайні безпритульні, які ходять по пляжу і збирають залізні банки, які потім здають, щоб купити собі їжі. Їх теж було четверо. Щоб зібрати намет, потрібно четверо індусів:). За допомогу я нагородив їх дрібними монетами по 1-2 рупії, ще 5 рупій один хлопчак у мене вкрав:). Гавроші пустельних пляжів. Капітани піску. "Я начал жизнь в трущобах городских..."
Ось такий він, цей світ, і ніфіга він не змінився від тих часів, коли Жоржі Амаду написав свою повість, а радянські кінематографісти її екранізували.
Я вийшов на дорогу до Пурі, і тут же самозастопився черговий мотоцикліст. Із ним їхати таки було стрьомно, бо дорога вузька, а він іще й обганяв машини. Але провіз він мене не довго, бо йому захотілось попросити в мене "50 рупій на бензин". До побачення. Я зловив автобус за 10 рупій і доїхав у Пурі.

Знову якісь храми, знову пафосно вдягнуті служителі культу і люди, обдурені ними, які їх, паразитів, годують.

Ні, зупинятись тут на ніч я не хочу.

По дорозі від Конарку до Пурі я помітив національний парк, в якому мають водитись олені і ще якісь тварини. Сідаю на автобус і їду назад, прошу висадити мене біля парку, там, де майже поруч течуть дві річки. Пробрався через хащі до їх перетину, там і заночував наступну ніч.

Із національними парками в Індії така ж дурна ситуація, як із пам"ятками. Великі гроші за вхід, обов"язкові джипи і гіди. Краще заходити "неофіційно".
На ранок ще один мотоцикліст довіз мене, уже без нав"язливих грошепрохань, до зупинки автобусу в бік Бубанесвару, звідки в мене був поїзд.