boga4 | олешківська пустеля (Reply)

Потрапити туди мені закортіло ще тоді, коли я вперше почув про існування цього місця. Уявлялось щось схоже на Сахару (наскільки може уявлятись щось схоже на те, чого ти не бачив - документальним фільмам а-ля діскавері довіряєш значно менше, ніж емпіричному досвіду).

Олешківські піски - найбільша пустеля в Європі.

Розташована неподалік від Херсона. Тамтешню рослинність, як кажуть, зжерли кози, і піщані грунти заволоділи територією. Довершила формування пустелі операція "буря в стакані" радянських вояк - вони не придумали нічого кращого, ніж влаштувати в Олешківських пісках полігон. І до тепер можна побачити серед барханів залишки снарядів (вцілілі нам не траплялись)).

День перший - з Херсону проїздом через Асканію (дирекція заповіднику- гади, ми не потрапили в степ. до ваших послуг "дендропарк-зоопарк", блін) добираємось до Нової Маячки - невелике село поблизу полігону. Закуповуємо в сільпо воду і йдемо згідно вказівок місцевих в бік лісу. Проминувши мрачних пожежників, які, вочевидь, не раді появі туристів у цих місцях і розповідають, що ми через полігон не перейдемо, бо там далеко і складно іти, виходимо на лісову дорогу. Власне, це дорога умовно - просто втоптаний пісок. День закінчується, відходимо якомога далі в ліс і падаємо на ночівлю.

День другий - за годинку доходимо до кінця лісу. Ось і воно.

Перед нами відкривається вид на... радше не пустелю, а степ. Бархани значно далі, вони біліють на обрії. Сонце нічогенько так припікає. Роблячи привали через кожну годину, беремо курс на північний захід - там кінцева точка нашого маршруту, село Пролетарка. На карті маршрут майже ідеально точно перетинає пустелю.
Рослинності поступово стає менше, і скоро починається те, чого я і очікував.
Поміж піску подекуди зустрічаються захохлі озерця і оази з деревами - деякі з них чомусь зламані посередині стовбура.

Мабуть, вояки пацаваті "постарались".
Відчуття справжньості пустелі посилює сонце. Спекотно, хочеться пити, воду потрібно економити.

Поступово, ближче до вечора, стає видною кромка дерев з того боку, куди ми йдемо. Ось така вона, українська пустеля - за день пройти можна. Але, усе ж, розміри вражають - з центру (те, що нам здавалось центром:)) не видно ні початку, ні кінця.

До вечора виходимо до траси. Як виявилось, це зовсім не те, куди нам треба було вийти - ми сильно відхилились на північ. Як так вийшло, незрозуміло). Стаємо на ночівлю в лісі недалеко від траси.
День третій. Довго й нудно стопимо машини. Над нами нависає привид Цурюпинська - міста з неприємною назвою, що десь неподалік:). Врешті-решт невеликими групами виїжджаємо.

В цілому, очікування на "міні-Сахару" не виправдались, натомість я побачив, що там унікальний ландшафт (а також флора і фауна).

Наступного разу треба буде приїхати в Олешки, щоб пожити там кілька діб. Шикарний фото- і відеопроект може вийти, місця там красиві. На цей раз нічого путнього не зазняв - більше доводилось думати про те, як іти, а не про хороші ракурси).