"Но лої". 4 дні у Камбоджі.
Aug. 12th, 2010 08:02 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
boga4З цього посту можна дізнатись про:
Жахи Пой Пету.
Відтінки зеленого.
Пномпень.
Глобальне економічне "диво" Камбоджі.
Благодійність у Сієм Рієпі.
Ангкор-нелегал.
Кінець азійської подорожі.
Потрапити до Камбоджі із Таїланду дуже просто. Я із Бангкоку сів на маршрутку до Аютаї (одне із старовинно-туристичних тайських місць поруч із столицею), а звідти поїхав автостопом. Візу можна отримати на кордоні.
Западло полягає у тому, що біля кордону діє спільна тайсько-камбоджійська кампанія, завдання якої - максимально наїбати на гроші дурних іноземців.
Кілометрів за 200 до прикордонного Араньяпратету я зрозумів, що у мене нема 20 доларів, потрібних для візи. Саме 20 доларів США, купюрами без здачі. Якщо давати більші купюри, або платити тайськими батами, стовідсотково втратиш зайві гроші.
Якісь маленькі міста, обхід усіх можливих банків... Дивовижно - у такій на перший погляд "цивільній" країні, як Таїланд, складно поміняти валюту! (якщо хочеш купити іноземні гроші, а не продати)
Зранку я був поруч із тайським іммігрейшеном, а доларів і досі не мав. Тим часом, мною зацікавились працівники "індустрії розводу і кидалова". Віза, сер? Ви у Камбоджу? Тоді вам потрібна віза! Всього за 1000 бат і 20 хвилин! Інакше на кордоні заплатите більше, і будете чекати 3 години!
1000 бат, на хвилиночку, це більше ніж 30 доларів. Шукайте інших "клієнтів", суки:). А я побачив поворот вбік, де було написано "прикордонний ринок Ронгклюеа - Ринок дружби!" і подався туди. Там і відділення банку знайшлося.
Щоправда, довелося почекати півтори години до його відкриття. Я уже вирішив - якщо гроші не поміняю, в Камбоджу не поїду, а подамся вздовж кордону дивитись на різноманітні східно-тайські провінції. За час азійської подорожі я став набагато більше впертий, та й це справа принципу - не дати якимось черговим "Тікі" на тобі нажитися.
Поки чекав біля банку, до мене підходили, під"їжджали на мотобайках і велосипедах, із все тією ж пропозицією - купити у них візу. А не пішли би ви нахуй, посередники?:)
Кажу одному з них - даремно витрачаєш свій час, все одно я більш ніж 20 не заплачу нікому. Ну подивимось, відповідає він мені. А через 2 хвилини він був покараний за свою підступність. "Кидала" сказав щось неприємне продавцю ринку, за що отримав кокосовим горіхом у голову, потрапивши на деякий час у нокдаун. Я не радів, ні, зовсім не радів. Як можна радіти людському нещастю?:))) За деякий час іншого "кидалу" теж намагались побити. Не люблять тайці подібних типів, ну і правильно.
У банку мені нарешті продали американську валюту, і я пішов в бік іммігрейшену. За 100 метрів від нього - несправжні стійки і загородження, що імітують перетин кордону, і напис "камбоджійська віза-експрес". Але основна дорога проминає це місце, і я іду далі. Хей! Вераюгоін?!! Ю нід віза!!! 1000 бат!!! Двоє шахраїв біжать за мною, ледве не хапаючи за плече. Втікаю від них у будівлю тайської міграції. За ті ж таки 1000 бат оформлюю "ре-ентрі перміт" - штамп у паспорт, що додає до уже використаної "сінгл ентрі" візи можливість ще раз в"їхати на територію Таїланду. Тайська віза, нагадаю, була безкоштовною. Можна було б ще одну таку ж саму в посольстві в Пномпені оформити, але у мене вже мало часу перед поверненням додому. Тому 1000 бат і ре-ентрі перміт.
На камбоджійській стороні так само без проблем отримую візу за 20 баксів, сунувши у вікно анкету, одну фотографію і гроші. Зазвичай, за описами в путівниках, біля візового віконечка тусується шахрай, котрий, у змові із прикордонниками, під різними приводами вимагає додаткових грошей. Але на цей раз його не було. Він підбіг уже потім, коли я забрав паспорт із візою, і почав розповідати, що від кордону до автостанції Пойпету (так називається прикордонне місто) є безкоштовний "шатл-бас". Ніколи у житті я не чув, аби щось безкоштовне настільки активно пропонували. Значить, це якась чергова лажа, а тому я проминув "безкоштовний автобус" і ступив на вулиці Пойпету. Услід мені кричав якісь благання (чи матюки) кхмерською мовою несправжній прикордонник.
(Вже потім, гортаючи сторінки, а точніше, читаючи з лептопа електронну версію Lonely planet, я знайшов згадку про цей автобус. Возить він пасажирів не до автостанції, а у турфірму, яка продає квитки на транспорт за нереальними цінами).
Досить типовий засіб колективного пересування.
Отже, я ступив на вулиці Пойпету, і зі всіх усюд на мене налетіли мотобайкери-таксисти, звичайні таксисти, тук-тукери, хелпери, жебраки, діти, продавці різних товарів і послуг. ЖОДНОЇ людини, якій би я був цікавий як мандрівник із заморських країв, як індивід, а не як багатенький "містер", з якого можна злупити побільше грошей. Навіть коли я вирвався з їхнього кола, відбіг подалі і сів відпочити у затінку біля храму, із компанії у 4 людини, що сиділа поруч, спочатку підійшла жінка аскати гроші, а потім чоловік - пропонувати таксі. Що ж такого настільки жахливого зробила з цими людьми нова "демократична" влада країни (після повалення режиму Пол Пота уже кілька десятиліть пройшло) на пару із "чиказькими хлопчиками"??? Це ще гірше, ніж було у Делі, повірте мені.
Із невеселими думками я пішов по трасі в бік виїзду з міста. Далеченько. Гаразд, ніби вже не центр, починаю зупиняти машини. У Камбоджі те, що я уже звик робити лівою рукою, треба робити правою (маю на увазі не дрочити, сидячи в наметі, а просто займатись автостопом) - тут нарешті правильний правосторонній рух.
Зупиняється легкова тойота. - До Сісопону довезете? - Так, без проблем. 150 бат. - ?????!!!! Ти ж не таксист, нафіга тобі гроші? - Як це не таксист?! (з ображеним виглядом показує мені бейджик з печатками). Все ясно.
Наступний водій перепитує: до Сісопону? А куди ти взагалі їдеш?
- Взагалі, до Пномпеня, відповідаю.
Водій висовується з вікна і з радісним виглядом починає кричати ТАКСІ-ПНОМПЕНЬ! ТАКСІ-ПНОМПЕНЬ!!!
Ще кілька машин були "колективними таксі", де уже сиділо досить багато людей. Безкоштовно везти відмовились.
А потім почався дощ, і дівчина із кафе поблизу запросила мене посидіти у них під навісом. Ти голодний? Угу. Принесли мені рис із рибою, салат, місцеву варіацію на тему "суп том ям", у кожній із країн Південно-Східної Азії він інший. Поки їв, дощ закінчився. Грошей за їжу з мене не взяли.
Вийшов знову на трасу, пройшов ще метрів 100 і нарешті поїхав у кузові пікапу аж до Батамбангу. Водій також хотів money (знову ж таки, щось типу "колективного таксі"), подумав над моїми словами "но лої" (нема грошей), і сказав "а хрін з тобою, сідай у кузов".
Нарешті, геть, подалі від жахливого Пойпету, від цього галімого кордону.
У цей день, а також у наступний, у мені помер фотограф. Я стільки всього побачив, відчув, пережив, осмислив і т.п., що не мене не вистачало ще й на зйомку фантастичних по своїй виразності, красі, силі, жахливості, соціальному контрасту сюжетів. Скажу лише, що якби я то все зазняв, ви б більше ніколи не захотіли дивитись на ніякі Ворлд Прес Фото.
Відтінки зеленого - усе навколо залите водою, росте рис, над рисом подекуди стирчать у небо пальмові дерева, у воді по коліно і вище стоять люди, які прополюють чи збирають рис. Високо над землею, на дерев"яних палях, стоять обшарпані будиночки, в яких метушаться діти, а під будиночками батьки і матері розпалюють багаття, готуючи їжу. Біля траси під навісом у гамаках сплять продавці овочів і фруктів. В містах, по розбитим дорогам, рухається неймовірний саморобний транспорт - таких дивовижних конструкцій я не бачив ніде й ніколи в світі. Пішоходи і велосипедисти закривають своє обличчя масками, навколо піднімається курява і дим вихлопних газів. Під пам"ятниками невідомим страховиськам мирно сидять люди. Поруч із рекламними бігбордами і офісами банків втулились навіси, під якими, скрючившись, один впритул до одного сидять люди. Це їх дім, і їм більше ніде ховатись від частого у цих краях дощу.
У Батамбангу я знову відчував себе якось дивно - ніби дійшов до виїзду за місто, але машин майже нема, зате навколо безліч мотобайкерів (таксистів) і велосипедистів. Один із мотобайкерів чує, що у мене нема грошей, задумується, а потім... першим же порухом руки зупиняє вантажівку, яка їде у Пномпень і домовляється, щоб мене довезли до столиці. Ось так от, не варто складати враження про камбоджійських людей на основі спостережень у жахливому Пойпеті (хоч навіть там зустрілись хороші люди).
Заліз у проміжок між кабіною і кузовом, де стояла якась бочка. Поїхали!
На кузові сиділи кілька кхмерів, і я поліз до них. Виявилось, що ця вантажівка - справжнісінький корован. Тобто, везе корів. Через пару годин камбоджійці зупинились поїсти (і мене нагодували), а потім стемніло, і ми їхали далі. Я лежав на даху машини із коровами, у невеликій виїмці між основою кузова і кріпленням антидощового тенту, а двоє кхмерів - на дерев"яних балках над коровами. Вантажівка аццьки сигналила і мчалась десь під сотню на годину, підстрибувала на нерівностях найголовнішої у країні траси. Назустріч з такою ж швидкістю і таким же звуком мчали інші машини, але вони якось розходились на неширокій дорозі, не збавляючи ходу. Кхмери спали, а я дивився на зоряне небо і періодично закривав рукою голову, коли біля узбіччя траплялись великі розлогі дерева (мене ледве не збило гілкою із даху, ото було б весело). Усе у житті ще попереду, думав я. Усе, про що я мріяв або буду мріяти. Друзі, кохання, високі гори і глибокі печери, вогні великих міст, кораблі до далеких і малозвіданих берегів. Але ця мить більше ніколи не повториться, як і тисячі інших пережитих пригод і відчуттів, залишаться лише спогади. Іноді, коли ти спав, а потім прокидаєшся, важко зрозуміти, чи бачив сни, чи лише блукав по віддалених куточках своєї пам"яті.
Машина зупинилась. Водій показав, що він на найближчій розв"язці повертає вбік, а мені потрібно далі їхати прямо. Ось так я опинився у передмістях Пномпеня опівночі.
Де ж ночувати? В Пномпені, кажуть, грабіжники трапляються...
Назустріч мені із придорожного кафе вийшли двоє людей, у одного з них висів автомат за плечима. Не підкажете, де тут можна спати? - запитав я, і, оскільки сподіватись знання англійської мови від цих похмурих чоловіків було досить наївно, я склав дві долоні і притулив до голови. Інтернаціональний жест, зрозумілий усюди...
Далі буде у наступній частині розповіді.
Район, де живе "середній клас" Пномпеня, на березі знаменитої річки Меконг. Бідні (по місцевих мірках) люди живуть набагато гірше.
Жахи Пой Пету.
Відтінки зеленого.
Пномпень.
Глобальне економічне "диво" Камбоджі.
Благодійність у Сієм Рієпі.
Ангкор-нелегал.
Кінець азійської подорожі.
Потрапити до Камбоджі із Таїланду дуже просто. Я із Бангкоку сів на маршрутку до Аютаї (одне із старовинно-туристичних тайських місць поруч із столицею), а звідти поїхав автостопом. Візу можна отримати на кордоні.
Западло полягає у тому, що біля кордону діє спільна тайсько-камбоджійська кампанія, завдання якої - максимально наїбати на гроші дурних іноземців.
Кілометрів за 200 до прикордонного Араньяпратету я зрозумів, що у мене нема 20 доларів, потрібних для візи. Саме 20 доларів США, купюрами без здачі. Якщо давати більші купюри, або платити тайськими батами, стовідсотково втратиш зайві гроші.
Якісь маленькі міста, обхід усіх можливих банків... Дивовижно - у такій на перший погляд "цивільній" країні, як Таїланд, складно поміняти валюту! (якщо хочеш купити іноземні гроші, а не продати)
Зранку я був поруч із тайським іммігрейшеном, а доларів і досі не мав. Тим часом, мною зацікавились працівники "індустрії розводу і кидалова". Віза, сер? Ви у Камбоджу? Тоді вам потрібна віза! Всього за 1000 бат і 20 хвилин! Інакше на кордоні заплатите більше, і будете чекати 3 години!
1000 бат, на хвилиночку, це більше ніж 30 доларів. Шукайте інших "клієнтів", суки:). А я побачив поворот вбік, де було написано "прикордонний ринок Ронгклюеа - Ринок дружби!" і подався туди. Там і відділення банку знайшлося.
Щоправда, довелося почекати півтори години до його відкриття. Я уже вирішив - якщо гроші не поміняю, в Камбоджу не поїду, а подамся вздовж кордону дивитись на різноманітні східно-тайські провінції. За час азійської подорожі я став набагато більше впертий, та й це справа принципу - не дати якимось черговим "Тікі" на тобі нажитися.
Поки чекав біля банку, до мене підходили, під"їжджали на мотобайках і велосипедах, із все тією ж пропозицією - купити у них візу. А не пішли би ви нахуй, посередники?:)
Кажу одному з них - даремно витрачаєш свій час, все одно я більш ніж 20 не заплачу нікому. Ну подивимось, відповідає він мені. А через 2 хвилини він був покараний за свою підступність. "Кидала" сказав щось неприємне продавцю ринку, за що отримав кокосовим горіхом у голову, потрапивши на деякий час у нокдаун. Я не радів, ні, зовсім не радів. Як можна радіти людському нещастю?:))) За деякий час іншого "кидалу" теж намагались побити. Не люблять тайці подібних типів, ну і правильно.
У банку мені нарешті продали американську валюту, і я пішов в бік іммігрейшену. За 100 метрів від нього - несправжні стійки і загородження, що імітують перетин кордону, і напис "камбоджійська віза-експрес". Але основна дорога проминає це місце, і я іду далі. Хей! Вераюгоін?!! Ю нід віза!!! 1000 бат!!! Двоє шахраїв біжать за мною, ледве не хапаючи за плече. Втікаю від них у будівлю тайської міграції. За ті ж таки 1000 бат оформлюю "ре-ентрі перміт" - штамп у паспорт, що додає до уже використаної "сінгл ентрі" візи можливість ще раз в"їхати на територію Таїланду. Тайська віза, нагадаю, була безкоштовною. Можна було б ще одну таку ж саму в посольстві в Пномпені оформити, але у мене вже мало часу перед поверненням додому. Тому 1000 бат і ре-ентрі перміт.
На камбоджійській стороні так само без проблем отримую візу за 20 баксів, сунувши у вікно анкету, одну фотографію і гроші. Зазвичай, за описами в путівниках, біля візового віконечка тусується шахрай, котрий, у змові із прикордонниками, під різними приводами вимагає додаткових грошей. Але на цей раз його не було. Він підбіг уже потім, коли я забрав паспорт із візою, і почав розповідати, що від кордону до автостанції Пойпету (так називається прикордонне місто) є безкоштовний "шатл-бас". Ніколи у житті я не чув, аби щось безкоштовне настільки активно пропонували. Значить, це якась чергова лажа, а тому я проминув "безкоштовний автобус" і ступив на вулиці Пойпету. Услід мені кричав якісь благання (чи матюки) кхмерською мовою несправжній прикордонник.
(Вже потім, гортаючи сторінки, а точніше, читаючи з лептопа електронну версію Lonely planet, я знайшов згадку про цей автобус. Возить він пасажирів не до автостанції, а у турфірму, яка продає квитки на транспорт за нереальними цінами).
Досить типовий засіб колективного пересування.
Отже, я ступив на вулиці Пойпету, і зі всіх усюд на мене налетіли мотобайкери-таксисти, звичайні таксисти, тук-тукери, хелпери, жебраки, діти, продавці різних товарів і послуг. ЖОДНОЇ людини, якій би я був цікавий як мандрівник із заморських країв, як індивід, а не як багатенький "містер", з якого можна злупити побільше грошей. Навіть коли я вирвався з їхнього кола, відбіг подалі і сів відпочити у затінку біля храму, із компанії у 4 людини, що сиділа поруч, спочатку підійшла жінка аскати гроші, а потім чоловік - пропонувати таксі. Що ж такого настільки жахливого зробила з цими людьми нова "демократична" влада країни (після повалення режиму Пол Пота уже кілька десятиліть пройшло) на пару із "чиказькими хлопчиками"??? Це ще гірше, ніж було у Делі, повірте мені.
Із невеселими думками я пішов по трасі в бік виїзду з міста. Далеченько. Гаразд, ніби вже не центр, починаю зупиняти машини. У Камбоджі те, що я уже звик робити лівою рукою, треба робити правою (маю на увазі не дрочити, сидячи в наметі, а просто займатись автостопом) - тут нарешті правильний правосторонній рух.
Зупиняється легкова тойота. - До Сісопону довезете? - Так, без проблем. 150 бат. - ?????!!!! Ти ж не таксист, нафіга тобі гроші? - Як це не таксист?! (з ображеним виглядом показує мені бейджик з печатками). Все ясно.
Наступний водій перепитує: до Сісопону? А куди ти взагалі їдеш?
- Взагалі, до Пномпеня, відповідаю.
Водій висовується з вікна і з радісним виглядом починає кричати ТАКСІ-ПНОМПЕНЬ! ТАКСІ-ПНОМПЕНЬ!!!
Ще кілька машин були "колективними таксі", де уже сиділо досить багато людей. Безкоштовно везти відмовились.
А потім почався дощ, і дівчина із кафе поблизу запросила мене посидіти у них під навісом. Ти голодний? Угу. Принесли мені рис із рибою, салат, місцеву варіацію на тему "суп том ям", у кожній із країн Південно-Східної Азії він інший. Поки їв, дощ закінчився. Грошей за їжу з мене не взяли.
Вийшов знову на трасу, пройшов ще метрів 100 і нарешті поїхав у кузові пікапу аж до Батамбангу. Водій також хотів money (знову ж таки, щось типу "колективного таксі"), подумав над моїми словами "но лої" (нема грошей), і сказав "а хрін з тобою, сідай у кузов".
Нарешті, геть, подалі від жахливого Пойпету, від цього галімого кордону.
У цей день, а також у наступний, у мені помер фотограф. Я стільки всього побачив, відчув, пережив, осмислив і т.п., що не мене не вистачало ще й на зйомку фантастичних по своїй виразності, красі, силі, жахливості, соціальному контрасту сюжетів. Скажу лише, що якби я то все зазняв, ви б більше ніколи не захотіли дивитись на ніякі Ворлд Прес Фото.
Відтінки зеленого - усе навколо залите водою, росте рис, над рисом подекуди стирчать у небо пальмові дерева, у воді по коліно і вище стоять люди, які прополюють чи збирають рис. Високо над землею, на дерев"яних палях, стоять обшарпані будиночки, в яких метушаться діти, а під будиночками батьки і матері розпалюють багаття, готуючи їжу. Біля траси під навісом у гамаках сплять продавці овочів і фруктів. В містах, по розбитим дорогам, рухається неймовірний саморобний транспорт - таких дивовижних конструкцій я не бачив ніде й ніколи в світі. Пішоходи і велосипедисти закривають своє обличчя масками, навколо піднімається курява і дим вихлопних газів. Під пам"ятниками невідомим страховиськам мирно сидять люди. Поруч із рекламними бігбордами і офісами банків втулились навіси, під якими, скрючившись, один впритул до одного сидять люди. Це їх дім, і їм більше ніде ховатись від частого у цих краях дощу.
У Батамбангу я знову відчував себе якось дивно - ніби дійшов до виїзду за місто, але машин майже нема, зате навколо безліч мотобайкерів (таксистів) і велосипедистів. Один із мотобайкерів чує, що у мене нема грошей, задумується, а потім... першим же порухом руки зупиняє вантажівку, яка їде у Пномпень і домовляється, щоб мене довезли до столиці. Ось так от, не варто складати враження про камбоджійських людей на основі спостережень у жахливому Пойпеті (хоч навіть там зустрілись хороші люди).
Заліз у проміжок між кабіною і кузовом, де стояла якась бочка. Поїхали!
На кузові сиділи кілька кхмерів, і я поліз до них. Виявилось, що ця вантажівка - справжнісінький корован. Тобто, везе корів. Через пару годин камбоджійці зупинились поїсти (і мене нагодували), а потім стемніло, і ми їхали далі. Я лежав на даху машини із коровами, у невеликій виїмці між основою кузова і кріпленням антидощового тенту, а двоє кхмерів - на дерев"яних балках над коровами. Вантажівка аццьки сигналила і мчалась десь під сотню на годину, підстрибувала на нерівностях найголовнішої у країні траси. Назустріч з такою ж швидкістю і таким же звуком мчали інші машини, але вони якось розходились на неширокій дорозі, не збавляючи ходу. Кхмери спали, а я дивився на зоряне небо і періодично закривав рукою голову, коли біля узбіччя траплялись великі розлогі дерева (мене ледве не збило гілкою із даху, ото було б весело). Усе у житті ще попереду, думав я. Усе, про що я мріяв або буду мріяти. Друзі, кохання, високі гори і глибокі печери, вогні великих міст, кораблі до далеких і малозвіданих берегів. Але ця мить більше ніколи не повториться, як і тисячі інших пережитих пригод і відчуттів, залишаться лише спогади. Іноді, коли ти спав, а потім прокидаєшся, важко зрозуміти, чи бачив сни, чи лише блукав по віддалених куточках своєї пам"яті.
Машина зупинилась. Водій показав, що він на найближчій розв"язці повертає вбік, а мені потрібно далі їхати прямо. Ось так я опинився у передмістях Пномпеня опівночі.
Де ж ночувати? В Пномпені, кажуть, грабіжники трапляються...
Назустріч мені із придорожного кафе вийшли двоє людей, у одного з них висів автомат за плечима. Не підкажете, де тут можна спати? - запитав я, і, оскільки сподіватись знання англійської мови від цих похмурих чоловіків було досить наївно, я склав дві долоні і притулив до голови. Інтернаціональний жест, зрозумілий усюди...
Далі буде у наступній частині розповіді.
Район, де живе "середній клас" Пномпеня, на березі знаменитої річки Меконг. Бідні (по місцевих мірках) люди живуть набагато гірше.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-08-12 09:21 am (UTC)no subject
Date: 2010-08-19 02:12 pm (UTC)no subject
Date: 2010-08-12 10:00 am (UTC)no subject
Date: 2010-08-12 11:21 am (UTC)no subject
Date: 2010-08-12 01:44 pm (UTC)Шалений мрійник :)
no subject
Date: 2010-08-12 06:22 pm (UTC)no subject
Date: 2010-08-13 09:18 am (UTC)Особенно слова про "Усе у житті ще попереду, думав я. Усе, про що я мріяв або буду мріяти. Друзі, кохання, високі гори і глибокі печери, вогні великих міст, кораблі до далеких і малозвіданих берегів. Але ця мить більше ніколи не повториться, як і тисячі інших пережитих пригод і відчуттів, залишаться лише спогади." - супер,очень знакомое ощущение.
Жги дальше. :)